Читайте NV в Google
Пандемия подчеркнула то, что и так уже было — проблему общения, отношений и вообще психической адаптации в эпоху высокоразвитых технологий
Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН і НВ 2020—2021 «Культура в режимі очікування». Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.
Якось мене запросили у колектив авторів написати англійською есей про Дельмора Шварца, одного з найважливіших американських поетів ХХ століття, маловідомого у нас через брак перекладів. До речі, його батько-емігрант походив із Буковини, але про це іншим разом. Читання і перечитування біографів Шварца, не кажучи вже про його власні твори, раптом показало мені життя американських інтелектуальних еліт так опукло і детально, як ніколи доти. Бурхливе академічне і письменницьке середовище Гарварду тридцятих років минулого століття виявилося страшенно цікавим — як на рівні особистостей, так і на рівні тем. Та чи не найбільше чомусь вразило, як Дельмор (великий, до речі, оригінал, і не тільки в поезії), переїхавши до Кембріджу — містечко, де розташований Гарвард — вирішує перервати своє спілкування і листування із друзями та колегами з Нью-Йорка: «тому що тепер я належу Гарварду». Гарвард і Нью-Йорк як середовища тут протиставлені одне одному (і всім іншим) і в якомусь сенсі є одне для одного недосяжними — і це звучало дивно, як на мій наразі «пандемійний» світогляд. Чого-чого, а читань поезії в Зумі і різних зустрічей за ці місяці було доволі. Не тільки Нью-Йорк і Гарвард, але і Нью-Йорк і Київ — та що там казати, навіть Торонто і Остін! — виявилися не такими вже і віддаленими одне від одного. А ще виявилося, що Зум — це далеко не завжди поверхове спілкування.
Але це спілкування, відчужене від тілесності - нюанс, який ми лише почали досліджувати, і ніхто поки не готовий з певністю сказати, що таке відчуження означає.
Пандемія підкреслила те, що і так уже існувало — проблему спілкування, стосунків і взагалі психічної адаптації в епоху високорозвинутих технологій, які породили надшвидкий темпоритм життя. Ще Вальтер Беньямін казав, що людство так і не подолало свій страх перед модернізацією і технічним прогресом. Психіка ж запускає захисні механізми. Я, наприклад, із спортивного інтересу люблю читати книжки про прокрастинацію — тобто про «нові методи» її подолання. Ми всі знаємо ці книжки, як правило, вони містять мільйон порад щодо того, як навчитися одночасно їсти піцу і чистити зуби, при цьому не забуваючи розвиватися духовно. Загалом я давно вирішила для себе, що прокрастинація — це нормальна реакція на ненормальні вимоги, а тому немає сенсу із нею боротися. Це вигорання, втома, необхідність відпочинку. Або, може, втрата глибинного зв’язку з Іншим, екзистенційна самотність, яку ніхто не хоче назвати її справжнім іменем. Може, це була така репетиція довжиною у кілька десятиліть, підготовка до Справжньої Пандемійної Самотності, коли кожен зачинений ніби в тюремній камері (а дехто і взагалі в одиночній) і «тримати» той самий «темп» без допінгу живого спілкування (саме наживо!) стає неможливим.
Перед тим як поставити собі питання про культуру в епоху пандемії (і технологій…), треба спитати себе про життя-взагалі, життя-в-певній-епосі. Або, як казали філософи від Аристотеля до Ніцше, про те, що таке «добре життя», «правильне життя», або, зрештою, навіть «комфортне життя». А воно, як показує досвід філософських міркувань Джарона Ланьє, одного з «батьків» віртуальної реальності, неминуче впирається у ще одне фундаментальне питання — а що таке людина? Чи ми змінилися в епоху технологій? Як саме? Ланьє з цього приводу не надто оптимістичний — один із прототворців соціальних мереж, він виступає категорично проти них, вважаючи їх шкідливими, а тих, хто на них «підсів» — наркозалежними, отак навпростець і прямим текстом. Одна з його книжок має промовисту назву: «Ти — не гаджет» (You Are Not a Gadget, Vintage Books, 2010).
Назва ніби окреслює певну проблематику, а саме — чи людина розумна перетворилася на людину-ще-розумнішу, і чи технології і люди десь злилися в одне, бодай у чомусь? Питання начебто примітивне і трохи «голівудське», але насправді не позбавлене сенсу, бо навіть як метафора «людина-машина» з’являється як мінімум ще у Ла Меттрі в епоху Просвітництва. Ланьє прослідковує метафору далі - людина-як-парова-машина в епоху Фройда («не випустиш пару», тобто, не зумієш сублімувати «дику» сексуальну енергію — «перегориш»). Ну, а новітня епоха дарує нам візію «держави у смартфоні» та доволі переконливі книжки наукових фантастів про майбутнє людей-комп'ютерів або (ще) живої людської пам’яті, скачаної у який-небудь послужливий Клауд. Мене свого часу був приголомшив штучний віртуальний «рай», який вмируща людина готує собі заздалегідь, щоб поринути туди своєю вже відокремленою від тіла свідомістю у час фізичної смерті, описаний у «Сліпобаченні» Пітера Вотса. Не так давно Фейсбук наївно запитав мене, чи не бажаю я «створити свою кімнату» (a room of her own, еге ж) — не знаю, що малося на увазі, бо я з переляку одразу ж закрила сторінку. Дякую, я ще трохи поживу, мабуть.
Тим часом, за Джароном Ланьє, перетворення людини на гаджет означає «духовну смерть» (і це пише не богослов! для західної традиції такий вибір слів — значущий), де-персоналізацію, роз-люднення, фрагментацію, поруйнування цілісності (з яким і так не дуже — згадаймо квест Фауста! це ж він ще в найпершому своєму монолозі прагне саме до цілісності), загальне збідніння (інтернет мав дати всім шанс на збагачення, але, але…), і перетворення на, скажімо, злу і погану людину (тут Ланьє вживає елегантний термін asshole, який повинен бути зрозумілим і без перекладу).
Так що ж там у нас із «добрим життям?» А воно можливе переважно поза інтернетом — і вже точно поза соцмережами, застерігає Ланьє. Чудово. Ну, і як перетривати пандемію, коли інтернет (і соцмережі) виявляються чи не головною сполучною силою?
4.
У масовій культурі Віктор Гюго присутній аж двома знаковими текстами, перетвореними на фільми, мультфільми, мюзикли, спектаклі і навіть меми — «Собор Паризької Богоматері» і «Знедолені». Ясно, що від багатовекторності прози Гюго там мало що зосталося — сюжети спресовано, характери змінено до невпізнання. «Собор Паризької Богоматері» постає у масовій культурі і свідомості насамперед як романтична історія кохання з «геппі ендом», а не як поліфонічно описана епоха (хоча тут можна посперечатися — поліфонія Гюго часто здавалася мені, так би мовити, поліфонією одного актора, а його багатоголосся — оманливим). У романі ж немає не те що ніякого «геппі енду», там взагалі повна його протилежність — Есмеральда гине, як гине і закоханий у неї Квазімодо, а Феб де Шатопер, красень-офіцер, який нібито рятує і кохає Есмеральду, взагалі постає тупим, пробачте, солдафоном, в якому, як ущипливо нас інформує Гюго, «казарма убила добрі манери», не кажучи вже про добрий смак. Феб не кохає нікого, тому що просто на це не здатний, і «закінчує життя трагічно» — тобто одружується на якійсь панночці із гарного роду. Можна тільки здогадуватися, як складеться життя цієї дівчини, замкнутої у поняттях про правильну жіночність і дворянське походження, і Феба, який давно «розгубив свій шал по борделях» (як знову ж таки прямо каже нам Гюго — він взагалі любить говорити такі речі прямо). Але то вже буде інший роман, напевно, щось із Мопассана.
Отже, пара Есмеральда-Феб аж ніяк не є центром роману. Зате цим центром є архідиякон Клод Фролло. Алхімік, священик, учений із репутацією частково божевільного (найкраще про це в романі каже його брат Жеан: «On a un frère archidiacre et imbécile»), таємно закоханий в Есмеральду, він переслідує дівчину — спершу, традиційно, як відьму, яка його зачарувала, а потім уже просто як закоханий «сталкер». Він — фігура зловісна, але і трагічна. Так от. У п’ятій книзі роману до Клода у башту приходять відвідувачі - лікар короля Жак Куактьє і таємничий «кум Туранжо» (який насправді є королем Людовиком ХІ, на що Гюго нам натякає - про такі речі він переважно в романах прямо не говорить). У процесі розмови, точніше, промови Клода звучить цікава фраза, доповнена жестами — «Ось це уб'є те», каже Клод і показує спершу на книгу в себе на столі (це 1482 рік — вже йде епоха Гутенберга), а потім на Собор за вікном. Книга уб'є будівлю, додає він. Мається на увазі, що «книга архітектури», доступна кожному — і вченому, і неуку, — поступається місцем книзі друкованій, яка і стає основним джерелом знання і самовираження. В якомусь сенсі реальність поступається місцем віртуальності. (А поступово надійде і час, коли більшість зможе читати ці друковані книги — і цю епоху Ортега-і-Гассет колись назве «бунтом мас»).
Роман Гюго — не просто про момент зміни епох (зміна і сама може тривати кілька епох), але про момент усвідомлення цієї зміни бодай одним прозірливим спостерігачем. Клод — не речник алхімії, а речник цього усвідомлення. Він у цій сцені нагадує мені не надто плідні дискусії про електронні книги — чи зникне паперова книга, якщо буде електронна книга. Не зникне. Архітектура ж теж не зникла з появою станка Гутерберга. Навіть, зрештою, не «стала на паузу». Але роль і значення її змінилося. Не обов’язково на щось менше — просто на щось інше.
Очевидно, ми теж зараз переживаємо схожий момент — не самої зміни епох (це виходить за рамки тривання людського життя, як би ми собі не лестили), а момент усвідомлення. Пандемія тут — лише деталь панорами, але далеко не вся панорама. Як, зрештою, і «культура», в усіх значеннях слова, і як надбання мистецтва чи накопичення філософських конструкцій, і в антропологічному сенсі, тобто як сукупність усіх життєвих практик, а не лише мистецьких чи ціннісних. Ми, як і Клод, можемо вказати перстом на класну кімнату-аудиторію Зуму, на погаслі чотирикутники студентських віконечок (всі втомилися, всім хочеться їсти, пити і хороше походити, відчувати щось приємне або просто вже нічого не відчувати, бо втома, втома і вигорання), а тоді на паперову, фізично реальну книгу як на певний символ, який (ще) можна помацати і відчути на дотик, тілесно, — і своєю чергою сказати: «Ось це уб'є те». Ну, або «поставить на паузу».
Можливо. Але як і у випадку з діагнозом, поставленим Клодом, цей діагноз теж буде лише частково вірним.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ