Общественная амнезия
Каждое утро гражданин Украины, открыв глаза, может смело спрашивать себя, как герой голливудского фильма Memento — кто я и где я? Что произошло, почему мне плохо?
Чому я так слабко пам’ятаю те, через що пройшла моя країна і якими силами, в результаті яких зусиль скількох поколінь вона взагалі сталась на мапі світу, і де мій Крим?!
І, в залежності від того, хто підкидатиме йому, цьому забудькуватому громадянину, свідчення, він, як герой фільму, маючи пам’ять, що триває рівно один день, матиме різні картини світу. І щовечора втрачатиме всю набуту віру і впевненість у тому, ким він є.
Що зараз є тією наскрізною історичною правдою, на нитку якої нанизані бусини персонального досвіду? Що є правдою про «зараз», серед цього багатоголосся, нашарування міфів, постправд і пропаганди?
Що він бачить — розвалини імперії чи серце Європи? Де він? В тіні колишньої індустріальної величі Союзу чи в Сковородинському Саду божественних пісень? На що відзивається його серце — на «чижика, собаку», «ходив гарбуз по городу» чи може вже на сучасне «а у мене ось, а-бри-кос»?
Чому одного дня громадянин добре пам’ятає про Голодомор, Іловайськ та Небесну сотню й ототожнює себе з нащадками кирило-мефодіївців і бійців Крут, а назавтра в дзеркалі відображуються онуки більшовиків-розкуркулювачів, які сьогодні беруть гроші за участь в мітингах антимайдану і підписуються на шаріїв з дубинськими? В який момент нащадки козаків перетворюються у сватів, що намагаються подарувати «шкарпетки хлопчикам» на Покрову?
А як громадянин сьогодні пояснює собі токсичний роман країни з сусідом, довжиною у кілька століть і з травматичними амнезіями (треба пояснювати, яким сусідом?)? Як єдині «серйозні стосунки»? Але якби його можна було б передати короткими монологами з боку «партнера», вийшло б щось на кшталт:
«Я винищив і виселив мільйони твоїх рідних, нікчєма, але как нам дорогі подмосковниє вєчєра, правда, мілок? Ай іді обніму, ДДТ послушаєм».
«Хочєш большой і чістой європєйской культури? А Сандармох ти випадково не хочєш, ***а мазепінська? На, на, витрись. Що ти ниєш, йди сюди, дивись, ось газ дешевий, йди, купи собі що-небудь».
І у цьому своєму забутті свідомість населення є подібною до свідомості жертви тривалого абьюзу, воля і самооцінка якої знищена настільки, що очевидна загроза життю стає просто частиною звичного туману перед очима. Отже, вона продовжує чіплятись за його реп, нафту і камеді, час від часу отримуючи стусани.
І, як жертва, витирає і витирає травматичні спогади.
Як їй пам’ятати, усвідомити справжню себе і набратись сил? Є хороша цитата: «На відміну від етносу, нація повинна визначитись, і ця група людей має визначитись — ким вони не є, перед тим, як визначитись, ким вони є». Ким ми не є, і що нас вирізняє від тих, ким ми не вважаємо себе?
Яку частину набутого досвіду ми готові взяти з собою як частину своєї історії, й наскільки вона цінна для нашої повноти та цілісності?
Не скажу нічого нового — відповідь у цінностях, освіті, традиціях, культурі. Незалежно від покоління, саме надбання культури є джерелом самоусвідомлення і гідності для багатьох українців сьогодні. І було би дуже добре, якби це було зрозуміло у всіх вертикалях влади.
Водночас низка медіа, що послідовно транслює картину України такою, якою її бачать адепти секти «Примирення без розуміння, з чим вони власне примиряються», також роблять свій внесок у формування нової країни. На жаль, часом це вульгаризована, поверхнева версія України очима тих, хто в неї не вірить.
І для тих громадян, які мають щоденний контакт з цими медіа, а з українською культурою — ні, ризик самозабуття, втрати історичної пам’яті, втрати ідентичності, а значить, сил на спротив, є величезним, надто — в часи, коли влада не є носієм гідності, а зовнішня політика в її виконанні більше схожа на задобрювання потенційних клієнтів перед новорічними корпоративами в Ялті.
Але що мене як виборця більше й більше насторожує — здається, цю небезпеку не помічають та применшують, натомість кількість забудькуватих громадян знову зростає. Попри війну, попри всі російсько-українські війни та сутички — від пограбування Києва Боголюбським до анексії Криму. Можливо, нам всім, як герою Memento, потрібні такі медіататуювання, які ми не зможемо витерти і забути, і які бачитимемо щодня.
«Українські основи» — спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства. Всі тексти шукайте тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ