Катастрофа, яка заподіяла великі руйнування і забрала кілька сотень людських життів, не була природним катаклізмом, а стала сумним підсумком безпам’ятства і бездумної людської діяльності.

Географічно Бабин Яр — велике урочище, розташоване між Сирцем і Лук’янівкою із заходу на схід і між вулицями Дорогожицькою та Кирилівською з півдня на північ. Його територія пронизана системою ярів. Найбільший має протяжність близько двох з половиною кілометрів, від нього відходять кілька відгалужень-відрогів, а глибина в різних місцях коливається від 20 до 50 метрів. Перед виходом до долини Дніпра яр примикає до високого пагорба, де з давніх часів розташований Кирилівський монастир. В останній чверті ХІХ століття на території яру — ближче до Лук’янівки, в Кирилівському гаю — поступово сформувався православний цвинтар, а на півдні в кінці ХІХ століття з’явилося єврейське кладовище, на західному кордоні якого відвели землю для поховання караїмів і мусульман, а також Братське для могил військових. Місцевість була малопривабливою, та й для життя не придатною, тож там люди не селилися. Ще в 1920-ті роки прогулянка в яр була фактично екзотикою, і мало хто з киян проводив там вільний час.

Після здобуття Києвом столичного статусу (1934 рік) був розроблений масштабний план реконструкції та благоустрою міста, почалися величезні перетворення. Відповідно до цього плану на території Бабиного Яру збиралися створити гігантський парк культури і відпочинку, вздовж його західного боку прокласти асфальтовану магістраль від Дегтярівської вулиці в бік вулиці Фрунзе (тепер Кирилівської), а вулицю Мельникова (нині Юрія Іллєнка) продовжити через територію єврейського цвинтаря і вивести на вісь сучасної вулиці Ольжича. Трохи пізніше, в 1940—1941 роках, вирішили побудувати на території яру в районі психіатричної лікарні (зараз Київська міська психіатрична лікарня № 1 імені І. П. Павлова) велику лижну базу і трамплін. У рішенні Київського міськвиконкому від 20 листопада 1940 року говориться: «Будинок лижної бази запроєктовано на вільному від деревонасаджень майданчику на відстані близько 250 метрів від лижного трампліна. Майданчик під будівництво являє собою верхнє плато Бабиного Яру».

Найімовірніше, плани благоустрою яру або, як мінімум, якась їх частина були б втілені, але все змінила війна і нацистська окупація Києва 1941−1943 років. Бабин Яр увійшов в історію як одна з найжахливіших сторінок Голокосту. Тут були вбиті десятки тисяч київських євреїв, а також мирні жителі — представники інших національностей, радянські військовополонені, київські підпільники, заручники, активісти ОУН, пацієнти психіатричної лікарні ім. Павлова. За кілька днів після звільнення міста від нацистів у Бабин Яр прибула група британських, американських і радянських журналістів, і вже наприкінці листопада 1943 року з’явилися перші статті про трагедію.

Кореспондент «Нью-Йорк таймс» В. Лоуренс передав телеграфом з Києва інтерв'ю з відомим київським архітектором Альошиним, який весь час окупації перебував у місті. Наступного дня П. Альошин і заступник голови Верховної Ради М. Бажан ще раз поїхали до Бабиного Яру з іноземними кореспондентами та колишніми в’язнями Сирецького табору військовополонених, які в останні дні окупації брали участь у спаленні останків загиблих. Тоді нацисти спішно намагалися замести сліди своїх жахливих злочинів. Пізніше М. Бажан згадував: «…один із закордонних кореспондентів, яких я в перші дні визволення Києва привіз до Бабиного Яру, вимовив тремтячи й задихаючись: Я стою на найстрашнішому місці землі».

Поза всякими сумнівами, логічним кроком було б створення в Бабиному Яру меморіалу як місця скорботи і пам’яті про більш ніж 100 тисяч розстріляних. У березні 1945 року, ще до остаточної перемоги у війні, Раднарком і ЦК Компартії України прийняли постанову «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру». Щоправда, першочерговим тоді було відновлення зруйнованого центру Києва, яке вимагало величезних капіталовкладень, і відновлення інфраструктури, тож створення пам’ятника відсунулося на невизначений час.

Тим часом в Бабиному Яру постійно діяли «трунокопачі», темні особистості, що колупалися ночами на дні великого яру в пошуках речей і коштовностей убитих євреїв. Минуло кілька років, і в кінці 1940-х років в СРСР почала наростати хвиля антисемітизму, офіційно підтримувана на найвищому державному рівні. Апогеєм її стали розстріл членів Єврейського антифашистського комітету і ганебна справа лікарів. Ось тоді й заговорили про те, що в Бабиному Яру загинули «радянські громадяни», яких не варто ділити за національною ознакою.

Щоб закрити роти незгодним і знищити колективну пам’ять, влада підійшла до вирішення проблеми радикально: вирішила ліквідувати Бабин Яр, щоб пізніше зробити тут парк для гулянь і спортивну зону зі стадіоном. Економічно це обґрунтували будівництвом великого Сирецького житлового масиву і необхідністю збільшення виробництва цегли для будівельних потреб міста, оскільки в яр можна було направити стік пульпи з глиняних кар'єрів Петровських цегляних заводів № 1 і № 2, які були розташовані на Сирецькій вулиці.

Перш ніж глина ставала сировиною, придатною для виробництва цегли, в глиняному кар'єрі проводилися розкривні роботи, тобто видалявся верхній шар ґрунту над глиною. Потім цей шар необхідно утилізувати, просто кажучи, кудись вивозити. Для зменшення виробничих витрат і здешевлення вихідної сировини Всесоюзною конторою з проєктування і провадження земляних робіт способом гідромеханізації Стройгідромеханізація був запропонований варіант змішування верхнього шару ґрунту з водою з подальшим відведенням цієї пульпи по трубах. Розглянули два варіанти: скидання утворених відходів у Дніпро або, за допомогою гідронасоса, в розташований поблизу Бабин Яр. Другий варіант був, по-перше, дешевше, а по-друге, дозволяв підготувати територію до створення парку відпочинку — так влада вбивала відразу двох зайців.

28 березня 1950 року Київський міськвиконком без особливих роздумів прийняв рішення про «доцільність замиву відрогів Бабиного Яру… способом гідромеханізації зі скиданням пульпи в Бабин Яр». При цьому відмітка висоти намиву передбачалася до рівня поверхні землі, що призвело в результаті до створення величезного болота над житловим районом міста — Куренівкою. Технічний проєкт розробили московські фахівці, схоже, без виїзду на місцевість, без урахування київських гідрологічних і геологічних особливостей. У підсумку замість бетонних дамб були запроєктовані земляні, протипаводковий стік не відповідав будівельним нормам, не здійснювався авторський будівельний нагляд тощо.

Далі сталися вже експлуатаційні порушення: роботи із закачування пульпи в яр велися цілий рік, замість передбачених восьми місяців у році, здійснювалися в дві зміни на добу, замість однієї, без перерви на освітлення і відведення води. Це призвело до того, що вже за перші два роки були заповнені два відроги, і в грудні 1952 року міськвиконком видав дозвіл на замив відрогу № 3 (що проходить паралельно сучасній вулиці Олени Теліги), який тривав аж до 13 березня 1961 року. В цілому за десять років намили понад 4 млн кубометрів ґрунту, з них 3 млн 200 тис. у третій відріг, де й сталася аварія.

У 1959 році київська громадськість стала відкрито обурюватися варварським замивом і знищенням Бабиного Яру. 10 жовтня того року письменник В. Некрасов написав статтю «Чому це не зроблено?», опубліковану в Літературній газеті: «Чи можливо це? Кому це могло прийти в голову — засипати яр глибиною в 30 метрів і на місці найбільшої трагедії розважатися і грати в футбол? Ні, цього допустити не можна!» Тоді ж він зробив фотографію місцевості.

Не будемо вдаватися в технічні подробиці і наводити перелік нормативної документації. Розсекречені документи вперше були оприлюднені в 2004 році в книзі Тетяни Євстаф'євої і Віталія Нахмановича Бабин Яр: людина, влада, історія, велика частина матеріалів використана в науковій статті Тетяни Євстаф'євої До 50-річчя Куренівської трагедії, написаній десять років тому на замовлення видавництва ВАРТО і опублікованій на сайті.

Зафіксуємо лише, що всі три тераси (три приярки) були розділені намитими дамбами, висота першої становила 25, другої і третьої — 10 метрів. Відфільтрована очищена вода скидалася через труби і відводилася в спеціальні колодязі. На першій ділянці було два таких колодязі, а на другому і третьому тільки по одному. До початку 1961 року було досягнуто проєктної висоти намиву на всіх ділянках, але роботи тривали такими ж темпами, що й перед тим. У третьому відрозі на шляху до верхів'їв яру знаходилося невелике озеро, і коли приступили до його замиву, на порушення проєкту спорудили ще одну невелику дамбу висотою в 1 метр, що розділила третій відріг на дві частини. Скидання освітленої води з озера забезпечувала насосна станція, яку 7 березня 1961 року демонтували, але при цьому закачування в озеро пульпи не зупинили. Додалися ще й талі води після сніжної зими 1960/1961 років.

Жителі Куренівки задовго до трагедії скаржилися на часте підтоплення стадіону Спартак і воду, яка проникає в підвали їхніх помешкань. Після 7 березня під впливом сильного вітру в переповненому сховищі виникли хвилі, які потроху руйнували новостворену піщану дамбу, утворивши в ній промоїни. Вода декількома струмками стала переливатися в колодязь на третій ділянці. За спогадами очевидців, громадяни сигналізували владі про можливу аварію, начебто навіть намагалися потрапити на прийом до голови Київського міськвиконкому А. Давидова. Але не тільки не були почуті, а ще й звинувачені у створенні панічних настроїв.

Рано вранці в понеділок 13 березня вода, поступово прибуваючи, почала заливати стадіон Спартак, трамвайний парк, підвали і перші поверхи приватних будинків на вулиці Фрунзе. До години пік перед стадіоном утворилася величезна глибока калюжа і виник транспортний затор з вантажних і легкових автомобілів, декількох трамваїв, тролейбуса і автобусів. У найнебезпечнішому місці під горою опинилася велика кількість людей: хтось залишався в транспорті, інші виходили і йшли пішки, треті просто спостерігали за тим, що відбувається. Жителі підтоплених будинків виносили свої пожитки і самі перебиралися на другі поверхи будинків, звідки стежили за водою, що все прибувала. Працівники трамвайного парку спочатку розраховували на власні сили, оскільки під час паводків та злив подібне відбувалося й раніше, а співробітники лікарні № 2 Подільського району (зараз клінічна лікарня № 15) для відкачування води викликали дві пожежні машини, які в підсумку опинилися в епіцентрі аварії.

Близько 8 години ранку натиск величезної маси брудної води, змішаний з піском і глиною, зламав першу дамбу, з 25-метрової висоти перекотився на другу, вмить її знищив, а потім змив третю. Приблизно о 8 годині 30 хвилин нічим більше не стримуваний селевий потік висотою в 4 і шириною в 20 метрів понісся вниз зі швидкістю 3−5 метрів на секунду і обрушився на Куренівку.

Свідком і учасником цих подій став грек Янніс Евдос, який був тоді студентом КПІ. За два тижні до трагедії він одружився з киянкою і перебрався до неї на Куренівку. У книзі Комунізм — велика утопія він так описує події: «Одним стрибком опиняюся на даху. … Не встиг ще як слід повернутися в бік води, що насувалася, як повітря пронизав дикий крик переляканих жінок. Повертаюсь, бачу величезний коричневий вал на відстані 300 метрів, який загрозливо котиться на нас. Величезна болотисто-водяна стіна стрімко наближається…».

Грязюка повністю залила стадіон Спартак, частину вулиці Фрунзе, де в заторі стояв транспорт, житлові будинки, трамвайний парк і розлилася величезним болотом на площі близько 30 гектарів. Брудна вода з глиною надходила вниз протягом ще двох годин після сходження основної хвилі і заповнювала мулом територію між вулицями Фрунзе та Новокостянтинівською.

Основний удар узяв на себе трамвайний парк ім. Красіна (зараз Подільське трамвайне депо). Він був практично зруйнований, залишилися тільки частина цеху-профілакторію і частина гуртожитку. Під шаром бруду загинули 50 співробітників, повний список імен яких встановили лише до початку 1990-х років.

Ситуація ускладнилася тим, що повалилися стовпи контактної мережі електротранспорту, які не встигли знеструмити, і дріт під високою напругою впав на переповнений людьми автобус ЛАЗ. Пасажирка, яка вижила, згадувала: «Чоловік, що стояв попереду мене … на мить ривком розсунув двері й ступив вперед. Я — за ним». Потік збив жінку з ніг, але їй дивом вдалося виплисти і дістатися до огорожі стадіону. «Коли я піднялася на неї, пролунав вибух — автобус, з якого я кілька митей тому вибралася, був охоплений полум’ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка і дві дівчинки. … Решта згоріли живцем».

Моторошну картину малює в своїх спогадах і києвознавець Дмитро Малаков. Дізнавшись про катастрофу, ввечері того дня він попрямував на Куренівку, прихопивши з собою фотоапарат. Зверху побачив «дахи і рештки хат, парканів та різного мотлоху, що опинився на поверхні. З жовтавої маси стирчав навкіс кормою, як поплавець з води, тролейбус вісімнадцятого маршруту. … У такій же позиції далеко позаду лежав трамвайний вагон». І прислухався до розмови людей, що стоять поруч: «Жіночка … вказуючи на одне їй відоме місце в глині: „Отам Петро лежить“. Їхня хата стояла якраз навпроти яру, її знесло потоком, Петро не встиг відбігти далеко вгору, а вона врятувалась». Ні про яке фотографування не могло бути й мови — назустріч автору пройшли люди в штатському, але характерної зовнішності, ведучи під руки блідого від жаху чоловіка з фотоапаратом. На шиї одного з супроводжувачів висів рулон засвіченої плівки.

До рятувальних робіт залучили військові підрозділи. І з цим пов’язана історія ще одного фотоапарата, що не має відношення до «секретних» зйомок, а демонструє ганебне мародерство. Дружина згаданого грецького студента в другій половині дня дісталася до місця, де знаходився їхній будинок, щоб спробувати врятувати якісь пожитки. «До того часу вже приспіли військові сили з відповідним обладнанням, і наближення будь-кого до місця події було заборонено». Військові виносили речі з напівзруйнованих будинків і відвозили їх в найближчі школи. Жінка побачила, що працюють якраз в їхньому будинку, завантажуючи на борт нехитрі меблі, валізу з одягом і ящики, в одному з яких знаходився фотоапарат чоловіка (тоді річ дорога, недоступна більшості). Вона попросила віддати його, але почула, що отримає все пізніше. Речі на її очах відвезли, а ось фотоапарат так і залишився в руках солдата.

В обстановці повної відсутності інформації (в СРСР за визначенням ніколи не могло бути аварій, тому подібні події не озвучували в новинах і не коментували в пресі) по місту поповзли чутки: говорили про дві-три тисячі загиблих і про сотні затоплених і зруйнованих будинків. «Ворожа радіостанція» Голос Америки, яку, незважаючи на заборони і роботу глушилок, слухали багато киян, вже о 14 годині передала перше повідомлення про катастрофу. Це розігнало паніку ще більше, оскільки були озвучені дані про п’ять тисяч загиблих. Зрозуміло, що до завершення рятувальних робіт ніхто не міг знати реальної картини, але названа пізніше в урядовому звіті цифра в 145 загиблих ніяк не відповідала дійсності.

Щоб приховати реальну картину, міська влада наказала ховати тих, кого вбила катастрофа, на різних кладовищах міста, а сусідів зі зруйнованих комуналок вулиці Фрунзе постаралися розселити якомога далі один від одного по всьому Києву, припиняючи їхнє подальше спілкування.

Відразу після катастрофи була створена оперативно-слідча група, до складу якої увійшли слідчі з особливо важливих справ при прокурорі республіки, а також Державна експертна комісія з виявлення причин аварії в районі Бабиного Яру і Урядова комісія з ліквідації наслідків аварії. Зведення «Про хід робіт з ліквідації наслідків затоплення і руйнувань в районі вулиці імені Фрунзе Подільського району м. Києва» щодня прямували в ЦК КП України.

Пошуки загиблих тривали упродовж декількох тижнів, за спогадами Дмитра Малакова, «вони тривали й вночі — при світлі десятків прожекторів, встановлених на стовпах і дахах сусідніх будинків. Людей знаходили в різних місцях. Спершу обмивали з брандспойтів обличчя, щоб розпізнати замулене тіло. Моргів не вистачало, трупи складали у підвалах лікарень, вимкнувши опалення. Десятки киян чергували на розкопках, сподіваючись побачити рідну людину, хто зник у той день. Траплялися жахливі ситуації, коли ківш екскаватора або ніж бульдозера шматував ненароком чиєсь тіло, і тоді натовп зривався у несамовитому зойку…».

Весь цей час в КДБ збирали відомості про настрої в місті. Агенти передавали розмови городян, в яких звучало невдоволення відсутністю достовірної інформації, брехливими цифрами звітів, непрозорим виконанням рятувальних робіт і навіть прямі звинувачення тодішнього градоначальника Давидова. Він, до речі, через півтора року після аварії раптово помер, за офіційною версією, від серцевого нападу, але говорили, що це було самогубство. Багато років ім'я Давидова мав бульвар на Русанівці, і тільки в наш час його перейменували на честь Ігоря Шамо — автора гімну Києва.

Крім обґрунтованого невдоволення, частина киян вдарилася в містику, озвучуючи різні версії катастрофи: від помсти Бабиного Яру за забуття невинно убієнних євреїв до впливу нещасливого числа 13 і навіть Божої кари за закриття Києво-Печерської лаври, яке відбулося якраз напередодні трагедії — 11 березня 1961 року.

Урядова комісія закінчила роботу досить швидко і озвучила висновок про кричущі порушення при проєктуванні, будівництві та експлуатації об'єкта в Бабиному Яру. За порушеною кримінальною справою невідкладно провели слідство. Суд відбувся 24 серпня 1961 року, кілька людей були визнані винними і засуджені до різних термінів виправних робіт. Посадами поплатилася частина чиновників, в їх число потрапив і абсолютно невинуватий начальник Трамвайно-тролейбусного управління Києва П. Макаренко.

Потрібно віддати належне київським трамвайникам, особливо групі ентузіастів на чолі з директоркою відомчого музею Лідією Архипівною Лівінською (1928−2010) і начальником технічного відділу трамвайно-тролейбусного управління Казимиром Антоновичем Брамським. Вони тридцять років не забували про трагедію, уточнювали списки загиблих друзів і товаришів, тихенько збиралися і поминали їх у сумну дату, а в 1991 році провели на території депо ім. Красіна першу громадянську панахиду і підтримали рішення адміністрації та профкому ТТУ про увічнення пам’яті жертв катастрофи.

5 січня 1995 року перед входом у Подільське трамвайне депо було відкрито пам’ятний знак із гранітною плитою, на якій вибиті імена всіх п’ятдесяти загиблих співробітників.