ЛІТЕРАТОРИ
Василь Бобинський
(1898–1938)
Навчався в гімназіях Києва і Відня, у складі Української галицької армії брав участь у воєнних діях у 1918‑1920 роках. Потім жив у Києві, писав ліричні сонети, а коли переїхав до Львова — то й громадянську лірику, в якій описував прагнення західних українців воззʼєднатися з великою Україною. За це зазнав увʼязнення від польської влади. Переїхавши до УРСР, був арештований у Харкові як колишній січовий стрілець: спочатку поета вивезли на каторжні роботи на каналі Волга — Москва, звідти — до ГУЛАГу.
Тарас Прохасько
письменник, лауреат Національної премії
ім. Тараса Шевченка з літератури 2020 року
Василь Бобинський був з того покоління галичан, які зрозуміли, що без Києва, без Чорного моря, без лівого берега Дніпра нема України. У Львові Україну не побудуєш. Навіть ЗУНР — це тільки ЗОУНР (західна область УНР). Після великої поразки великого чину української державності галичани-військовики найбільше потерпали від відчуття польської окупації. Особливо після 1923 року, коли всі надії на міжнародне вирішення західноукраїнської проблеми розвіялися остаточно.
Кожен шукав свого місця у подальшій боротьбі. Бобинський потягнувся за комуністичними ідеями. Тяжко було бути українським комуністом у новій Польщі. Тим часом окупована російськими комуністами Україна раптом перестала бути частиною російської федерації, стала УРСР, номінальною українською державою. Польські тюрми видавалися найгіршим, що може бути. Радянська Україна, в якій відбувалася тотальна українізація, здавалася Відродженням.
Український комуніст Бобинський вирвався з антикомуністичної Польщі до комуністичної України. Він був добрим поетом, який хотів бути українським в Україні, там, де робилася велика нова література.
Те, що сталося з Бобинським після приїзду, є відображенням трагедії майже всіх прорадянських галичан. І саме ця грань радянсько-російського погрому українського Відродження робить урок Бобинського яскравим досвідом у формуванні міфології Західної України.
Василь Басок
(1906–1938)
Народився у заможній козацькій родині, писав ліричні вірші, перекладав, працював у пресі. Член літературної організації Молодняк, автор чотирьох поетичних збірок. Став обʼєктом цькування в часи Голодомору як син куркуля. Був засуджений на 10 років виправно-трудових робіт. В останньому листі дружині у серпні 1938‑го написав: “Пишу з Владивостока. Чекаємо відправки. В перспективі, мабуть, — Колима”.
Степан Бен
(1900–1937)
Писав вірші й був членом спілки селянських письменників Плуг. Перше трирічне заслання відбував у 1929‑1932 роках за агітацію проти колективізації, вдруге, уже у 1937‑му, був засуджений до розстрілу за нібито підготовку замаху на керівництво ВКП(б). Переважна частина творчості втрачена: перед арештом у поета вилучили 12 зошитів із віршами і блокнот, доля цих рукописів невідома.
Гордій Брасюк
(1899–1944)
Писав сценарії для Київської кінофабрики, є автором трьох збірок оповідань та роману Донна Анна. Жовтневу революцію відкрито називав кривавим переворотом, пішов добровольцем до армії УНР. На допиті в НКВС 1930 року пояснював це так: “Вважав, що більшовики взагалі проти культури і, зокрема, проти українського відродження”. Тоді ж був заарештований, отримав пʼять років концтаборів, а у 1941‑му — вже 10 років. Цього покарання не пережив.
Кость Буревій
(1888–1934)
Народився в українській родині на Воронежчині, брав активну участь у переворотах 1905 і 1917 років. Згодом захопився письмеництвом, в історичній драмі Гетьман Полуботок писав про трагічний період в історії України після виступу Мазепи проти Петра І. Фразою свого персонажа Полуботка “О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!” Буревій фактично підписав смертний вирок самому собі. Розстріляний у Жовтневому палаці Києва.
У ГОСТЯХ: Кость Буревій (перший праворуч) із колегами у Москві, середина 1920-х років
Дмитро Бузько
(1891–1937)
Випускник духовної семінарії й політичний вʼязень царської тюрми, звідки утік до Європи. У різні часи жив у Швейцарії, Італії, Бельгії, Німеччині, Великій Британії. Повернувся до Києва 1917 року, обіймав дипломатичну посаду в Міністерстві закордонних справ УНР та перебував у Данії як аташе з питань преси в дипломатичній місії Директорії УНР — за це через 20 років був заарештований НКВС. Автор 11 романів (найвідоміші — Голяндія та Кришталевий рай) і кіносценаріїв до фільмів Лісовий звір, Макдональд, Тарас Шевченко.
Ґро Вакар
(1901–1937)
Здобув освіту агронома, але став поетом-футуристом. Є автором антиколоніального роману Поїзди підуть на Париж та книги документальної прози Румі (французи) ріжуть арабів. Заарештований НКВС за доносом односельця за нібито приналежність до українсько-націоналістичного угруповання. Винним себе не визнав.
Микола Вороний
(1871–1838)
Він вважається одним із засновників Центральної ради і одночасно людиною, що чимало зробила для становлення національного театру. Писав прозу, але здебільшого вірші, перекладав, ставив вистави і навіть грав на сцені, а деякі твори підписував псевдонімом Арлекін. Разом зі своїм другом Іваном Франком видавав газети. Був заарештований як польський шпигун.
Марко Вороний
(1904–1937)
Він, син поета Миколи Вороного, сам був поетом, і не тільки. Видав пʼять книжок для дітей та збірку віршів Форвард, переклав із німецької Райнера Марію Рільке, Георга Гайма, Альфреда Ліхтенштайна, французької — Рене Сюллі-Прюдома, Шарля Бодлера, з італійської — Джованні Бокаччо, єврейської — Давида Гофштейна. Після арешту батька вимагав у НКВС перегляду справи та його звільнення, за що був заарештований сам.
259 українських письменників друкувалися 1930‑го. Після 1938 року — 36
підрахунки Об’єднання українських письменників у Нью-Йорку
Микола Булатович
(1909–1937)
Загинув, коли йому виповнилося лише 28 років. У юності захоплювався малярством і писав вірші, автор поетичних збірок Скажу по правді, Книга тривог. Заробляв на хліб, працюючи журналістом, був комсомольцем. Заарештований за абсурдним доносом. Засуджений до страти, вирок суду був виконаний протягом доби.
Василь Вражливий
(1903–1937)
Писав у традиціях європейських класиків з особливою увагою до морально-етичних проблем людини — саме такі його романи, повісті та оповідання. Перекладав українською великих французів — Бальзака і Стендаля, а також відмовлявся писати так звану ідеологічну прозу. Врешті Вражливого було заарештовано за нібито шпигунство на користь Німеччини та спробу організації убивства керівників компартії СРСР.
СВОЯ ВАТАГА: Петро Панч, Майк Йогансен, Василь Вражливий, Григорій Епік. Харків, 1926 рік
Олекса Влизько
(1908–1934)
Поет-лірик, прозаїк, футурист, автор численних збірок віршів та книжки нарисів Поїзди ідуть на Берлін. Одружився із небогою Тараса Шевченка Тіною Красицькою. Заарештований після вбивства секретаря ЦК ВКП(б) Сергія Кірова разом із багатьма діячами української культури за нібито причетність до теракту.
Андрій Бондар
письменник, перекладач, публіцист
Іноді здається, що Олексу Влизька сталінізм знищив невідомо за що. Знайти в його поезії якийсь ідеологічний переступ чи відхід від більшовицької доктрини — завдання непідйомне навіть для найпильніших совєтських цензорів, уже не кажучи про нас, людей ХХІ століття. У якомусь сенсі більшовики знищили свого. Хоч його попівське походження й недвозначно визначало його як чужорідний елемент, те, що виходило з-під пера Влизька у 1920‑ті роки, здавалося, було спробою цілковитого прийняття й розчинення в новій, комуністичній, вірі.
Проблема поета полягала в надмірній і надривній романтизації революції, а з нею неодмінно знаходили свій вихід фрустрації, духовні боріння і, звісно ж, меланхолія — природна реакція поета на невідповідність реальності ідеалам. Авжеж, якщо й було щось по‑справжньому вороже у фігурі поета Влизька, то це його фірмова меланхолійність. Якщо очистити його поезію від ідеологічних та ідейних нашарувань, представивши її лише як царину форми і ритму, то створене скидається на меланхолійний джаз, де, властиво, саме форма і звук стають провідними стихіями. Чи це не достатній сумнів у ентузіазмі совєтської утопії? — питання риторичне.
Парадокс: один із наймузичніших — поряд із Павлом Тичиною — українських поетів Червоного ренесансу замолоду втратив слух. Свою фактичну глухоту він компенсував футуристичними віршами, що повнилися екзотичними звуками і персонажами, колоритними слідами незнаних світів і не вписувалися в жодну естетичну доктрину. Літературознавець Лавріненко назвав Влизька-поета “обрізаним початком”, що справедливо, зрештою, стосовно всіх знищених діячів тієї епохи. Навіть стосовно тих, хто, як наприклад, Микола Бажан чи Павло Тичина, вціліли й вижили.
Найкращі з віршів Влизька (Книга балад, 1930), на жаль, досі не оцінені українським читачем і не розібрані на безсмертні цитати. Проте його поезія не лишилася без вердикту — її уважно перечитали контролери з НКВС. Що саме було гідне смерті? — теж питання риторичне і зайве. Сталінізм знищив Влизька відомо за що: за сам факт існування такого українського поета. Цього факту і було, і залишається цілком достатньо для смертного вироку.
Юрій Вухналь
(1906–1937)
Цей письменник із неймовірним почуттям гумору народився на Харківщині. Уже 20‑річним став знаменитим гумористом і сатириком, найвідомішим після Остапа Вишні. Свої твори друкував у журналі Перець, також писав оповідання для дітей. Заарештований за нібито замах на керівників ВКП(б). На суді й численних допитах не визнав себе винним навіть після катувань, не підписав жодного документа ні проти себе, ні проти своїх товаришів.
Григорій Епік
(1901–1937)
У 1920‑му через власні щирі переконання вступив у компартію, втім коли згодом почав писати велику прозу — романи, то там досить реалістично змальовував більшовиків і наслідки, до яких призводила їхня діяльність. Сам або разом із дружиною писав кіносценарії, а фільми, що за ними знімали, ставали популярними. Арешт за контрреволюційну діяльність у 1934‑му духовно надломив письменника, він визнав неіснуючу провину, був висланий на Соловки, навіть намагався там писати, але у 1937‑му був розстріляний.
СИНОВІ: Абетка, яку склав Григорій Епік в Соловецькому таборі для сина Ромена
Олесь Досвітній
(1891–1934)
Був ідейним комуністом і у 1919 році став членом компартії, виконував відповідальні доручення і навіть працював у підпіллі на Галичині, якою тоді керувала Польща. Потім повернувся в Київ, був політкомісаром літературно-агітаційного поїзда Більшовик і головним редактором кількох газет. Згодом розчарувався у комуністичній ідеології. Автор романів Американці, Нас було троє, Кварцит та близько десятка збірок оповідань, які піддавалися критиці за недотримання методу соцреалізму. Став одним з організаторів Ялтинської та Одеської кіностудій. Був заарештований у 1933‑му за “тероризм”, визнав свою провину і засудив власну “діяльність”, але все одно був розстріляний.
Сергій Жигалко
(1902–1938)
Прозаїк, продовжувач літературної традиції Михайла Коцюбинського, під впливом якого писав свої перші твори. Згодом його творчість стала цілком самостійною — письменник-реаліст писав свої повісті й романи. Більшість творів знищено. Під час обшуку в нього вилучили твори Михайла Грушевського та Сергія Єфремова, що було розцінено НКВС як “докази” націоналізму.
Михайло Драй-Хмара
(1889–1939)
Він знав 19 мов, у тому числі давні — старословʼянську, старогрецьку, латину і санскрит. Цікаво, що останньою він вивчив англійську. Переклав українською десятки творів класичної поезії та прози, але й сам писав вірші, зокрема сонети. Був професором Камʼянець-Подільського університету, Київського медичного інституту, працював в інституті мовознавства, досліджував словʼянські етноси.
За свідченням очевидця, у таборі на Колимі врятував ціною власного життя студента: коли кат розстрілював щопʼятого вʼязня у колоні — вийшов під кулі замість хлопця.
Юрій Жилко
(1898–1938)
Випускник істфаку полтавського вишу спочатку писав вірші про мозолисті руки робітників і вітав інтернаціональне єднання трудящих. Згодом розчарувався в комуністичних ідеалах, його поезія стала ліричною, а також з-під пера почали виходити сатиричні фейлетони, гуморески й казки для дітей. В останні роки життя перед арештом завідував бібліотекою.
Тамую серце. Владні бурі / Зметуть і тіні, й пелюстки
рядки поезії Дмитра Тася 1929 року, які стануть пророчими
Дмитро Загул
(1890–1944)
Його називають одним з найкращих українських символістів: Дмитро Загул є автором 10 власних поетичних збірок і перекладачем німецької класики, зокрема Вольфганга Гете і Фрідріха Шиллера. Написав підручник Поетика, літературознавчі праці про творчість Тараса Шевченка, дослідження про Слово о полку Ігоревім. Був заарештований у 1933‑му за звинуваченням у націоналізмі, помер у концтаборі близько Магадану, не витримало серце.
Майк Йогансен
(1895–1937)
Свій перший вірш написав німецькою, бо батько був німцем, а українську вивчив вже у харківській гімназії. Поет і прозаїк, експериментатор, один із засновників пригодницького жанру в українській літературі. Його авантюрний роман Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших став першим українським бестселером — у перший рік сумарний тираж видання досяг 100 тис. екземплярів. Перекладав Шекспіра і Кіплінга. Тричі був одружений. Курив трубку, не вживав алкоголю, любив полювання.
На допитах, не приховуючи своїх політичних поглядів, казав: “Арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і радянської влади”. Його розстріляли просто в будинку НКВС.
Микола Зеров
(1890–1937)
Він був найперше поетом, але також літературознавцем і легендарним професором Київського університету, на чиї лекції приходили навіть викладачі, покидаючи своїх студентів. Найкращий вітчизняний перекладач античної поезії, автор власних сонетів, лідер українських неокласиків. Руйнував міф про меншовартість і провінційність української культури. Після звинувачення у нібито керівництві терористичною групою був засуджений, а на Соловках завершував свою багаторічну працю — переклад українською Енеїди Вергілія. Там же був розстріляний.
Пилип Капельгородський
(1882–1838)
Навчався у Полтавській духовній семінарії разом із Симоном Петлюрою, причому вони товаришували. Брав участь у селянських протестах і від царських жандармів утік на Кубань, а потім на Північний Кавказ. Саме на основі спогадів про ці подорожі написав найзначнішу свою прозу, а також Записки семінариста — про навчання в семінарії. Його вірші, фейлетони і гуморески друкувалися в українській пресі по поверненні.
Був заарештований на підставі звинувачень у націоналізмі, а за два місяці розстріляний.
Мирослав Ірчан
(1897–1937)
Народжений в Галичині, у Першу світову служив підхорунжим у Легіоні січових стрільців, потім перейшов на бік Червоної армії, вступив у компартію. Згодом став комісаром агітпоїзда. Писав вірші, новели і пʼєси. У 1922‑му переїхав до дружини у Прагу, а потім пара перебралася до Канади, де Ірчан був успішним журналістом і редактором кількох українських видань.
У 1932-му повернувся в Україну і вже наступного року був заарештований. Арешт відбувся після тривалої розмови з Павлом Постишевим, організатором Голодомору в Україні.
Мелетій Кічура
(1881–1938)
Цей син сільського священника вивчав право у Віденському і Львівському університетах. У Першу світову був мобілізований до австрійської армії, потрапив у російський полон, був висланий у Сибір. А коли у 1918 році повернувся до Києва, то пішов викладати й почав писати та друкуватися. Деякі його вірші, покладені на музику, стали романсами. Перекладав українською європейську літературу, а на німецьку, яку блискуче знав, твори Лесі Українки й Тараса Шевченка.
Антін Крушельницький
(1878–1937)
Письменник і літературознавець був главою знаменитої родини галицької інтелігенції, що переїхала в СРСР і була повністю знищена. Антін Крушельницький був учнем Івана Франка і Михайла Грушевського, служив міністром освіти в УНР. Мав блискучу освіту, викладав і писав повісті й пʼєси, популярні серед читачів Галичини і Великої України. Підтримуючи ідею обʼєднання країни, перевіз родину до Харкова. Це стало фатальною помилкою.
Артур Пройдаков
учитель української мови та літератури,
увійшов до десятки найкращих учителів
міжнародної премії Global Teacher Prize 2023
Ефективності та продуктивності Антона Крушельницького я сьогодні можу щиро позаздрити. Людина глибокої ерудиції, що дотримувалася системи цінностей не лишень на словах, а й у конкретних діях. А ще ця неймовірна віра в освіту та зміни, які спричиняє освіта. Саме ці якості я відзначаю в життєписі відомого педагога, письменника та політика.
У фокусі його уваги — провінційні містечка та села, де не було діла до життя знедоленого люду. Саме там діє Крушельницький.
Протягом багатьох років він викладає в гімназіях Галичини, а з 1919 року стає міністром освіти УНР, і це дозволяє йому надати друге дихання реалізації своїх ідей по всій території новоствореної держави. Тоді паралельно із запровадженням українського правопису в закладах освіти він пише свої книжки.
НЕ ВІР МОСКВІ! Сім’я Крушельницьких, знищена чекістами. Сидять (зліва направо) Володимира, Тарас, мати Марія, Лариса і батько Антін. Стоять Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. Фото початку 1930-х
Пізніше поразка у національно-визвольних змаганнях спричиняє еміграцію до Відня, але й там Крушельницький працює над підручниками та посібниками для дітей.
Романтика Крушельницького привела до його повернення до Радянської України. Він повірив у те, що й зараз зможе через освітні інціативи дати нові можливості пересічним українцям та українкам. Проте машина каральних репресій не могла лишити осторонь талановитого та патріотичного громадянина, який прагнув поширювати українське слово, українські цінності.
Михайло Козоріс
(1882–1937)
Навчався на юридичному факультеті Львівського університету, із інвазією російської армії був заарештований і висланий до Сибіру. Коли звільнився, то поїхав до Вінниці. Після гетьманського перевороту його арештовують удруге, вважаючи “небезпечним громадянином”, але невдовзі він звільняється, повертається до Галичини і працює повітовим комісаром. А у 1919‑му переїжджає до Радянської України.
Усе життя він багато пише, на початку письменницької карʼєри його твори отримують високу оцінку від Івана Франка. Згодом Козоріс стає відомим як письменник-прозаїк, літературознавець і навіть байкар. Третій у його житті арешт, цього разу більшовиками у 1933 році, став останнім.
Григорій Косинка
(1899–1934)
Майбутній фундатор сучасної української новелістики воював у повстанських загонах отамана Зеленого. А на перші літературні спроби наважився, навчаючись на освітніх курсах у Києві в 1916‑1918 роках. Саме тоді ідеєю його життя стає революція.
У 1920‑ті вважається яскравою постаттю серед київського письменства, друкується, бере участь у літературних та мистецьких дискусіях. Є автором кількох десятків збірок новел.
У 1934‑му із критикою на адресу влади виходить на сцену письменницької конференції у Харкові. Тут же його арештовують, а розстрілюють у Жовтневому палаці Києва. Перед стратою встигає передати дружині листа: “Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік”.
Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами?
Микола Хвильовий у передсмертній записці, 13 травня 1933 року
Іван Крушельницький
(1905–1934)
Поет, драматург, графік, мистецтвознавець, син Антона Крушельницького навчався у Віденській академії мистецтв та Карловому університеті у Празі, у творчості наслідував європейські традиції. Автор багатьох поетичних збірок, а також пʼєс, які збирався ставити Лесь Курбас у своєму Березолі. Але Іван Крушельницький не встиг відправити йому повні тексти своєї драматургії.
Мирослав Маринович
правозахисник, дисидент, член-засновник Української Гельсінської групи,
радник ректора Українського католицького університету
У радянський час постраждали мільйони українських сімей, проте є одна сімʼя, про долю якої я згадую з особливим зворушенням. Це родина Крушельницьких, до якої належав й Іван Крушельницький.
У Польщі вся ця сімʼя була навдивовижу талановитою і жертовно патріотичною. За щасливіших обставин члени цієї родини витворили б цілу плеяду національних діячів найвищого калібру. Не так воно сталося у тодішній Польщі, яка в першій половині XX століття вирішила позбутися “ворохобного” українського духу й остаточно асимілювати українців, позбавивши їх права на свою ідентичність і свою культуру. Не знаходила ця родина спільної мови і з тогочасним галицьким ідеологічним “мейнстримом”.
На цьому тлі українське Відродження — ще на той час не Розстріляне — виглядало як неймовірно привабливий розквіт українства, гарантований радянською владою. Світло цього культурного вогнища українства й заворожувало родину Крушельницьких, зокрема Івана — уже на той час талановитого поета, перекладача, графіка й мистецтвознавця, який прагнув вирватися із задушливих “обіймів” польської диктатури.
Арешт польською владою глави родини — Антона Крушельницького у 1932 році за прорадянську діяльність став останньою краплею. Отримавши візи на вʼїзд до СРСР від радянського консула у Львові Григорія Радченка, уся родина Крушельницьких (за винятком дружини Івана) полетіла 1934 року на оманливий блиск радянського Харкова. І спершу, здавалося, знайшла своє місце в культурному житті тодішньої української столиці. Але невдовзі запалало вогнище сталінських репресій, і ця родина швидко в ньому згоріла: Антін і його сини Богдан та Остап були розстріляні у Сандармоху 1937‑го, донька Володимира розстріляна 1937 року в Ленінградській обл., сини Іван і Тарас розстріляні в Києві 1934 року. Їхня мати, Марія Крушельницька, не витримала арешту всієї родини й померла в Харкові 1935 року. Більшовики згодом знищили навіть її могилу.
Так цей талановитий цвіт галицького краю було нещадно “розвіяно вітром зі сходу”.
Гордій Коцюба
(1892–1938)
Спочатку був боротьбистом, потім — комуністом і працював у радянському посольстві у Варшаві. А в оповіданнях, що увійшли до близько десятка збірок, писав про внутрішню роздвоєність людини та суперечність між революційним обовʼязком і людяністю. Автор роману Нові береги про будівництво Дніпрогесу та Перед грозою про Криворіжсталь.
Микола Куліш
(1892–1937)
Першу пʼєсу написав у 20‑річному віці і продовжував творити до кінця життя, навіть під час увʼязнення. Уже зрілим чоловіком близько зійшовся з режисером Лесем Курбасом, і їхня дружба переросла в потужний творчий тандем. Поставлені в театрі Березіль пʼєси Мина Мазайло, Народний Малахій і Маклена Ґраса стали знаковими для обох митців.
На Соловках драматурга утримували в ізоляції, проте смерть зустрів разом із Курбасом — обох розстріляли в Сандармоху. Кулішеві належить крилата фраза: “На московському кумачі України самостійної не вишити!”
Максим Лебідь
(1899–1938)
Селянський син з Полтавщини у 18 років поїхав до Києва навчатися на офіцера, натомість почав працювати у видавництві. Згодом і сам почав писати. Певний час жив у Катеринославі (Дніпрі), де працював з директором історичного музею Дмитром Яворницьким. Переїхавши до Харкова, очолив Будинок літераторів. Брав участь у доленосній зустрічі українських письменників зі Сталіним. Після арешту дістав пʼять років увʼязнення у концтабірному місті Чибʼю, втім на волю так і не вийшов: другий суд закінчився вбивством письменника.
Андрій Михайлюк
(1911–1937)
Почав писати вірші, навчаючись у Київському електромеханічному технікумі. За порадою Ґео Шкурупія наважився звернутися до журналу українських футуристів Нова генерація. За підтримки редактора Михайля Семенка почав друкуватися на постійній основі, а згодом і сам став членом однойменної літературної групи. Також працював журналістом у виїзній редакції Вістей у Харкові. Радянська влада звинуватила поета в організації теракту та розстріляла.
Іван Лизанівський
(1892–1934)
Працював особистим секретарем Івана Франка, а згодом став редактором першого багатотомного зібрання його творів. Очоливши у 1920‑х харківське видавництво Рух, обʼєднав навколо себе найкращих літераторів та ілюстраторів, однак одразу потрапив під репресії. Після амністії працював у видавництві Книгоспілка. Удруге був заарештований за сфабрикованою справою за націоналізм і засуджений до шести років таборів. Точні обставини смерті невідомі: за однією з версій був розстріляний “особливою трійкою”, інші джерела свідчать про смерть на засланні.
Ладя (Лідія) Могилянська
(1899–1937)
Писала вірші, захоплювалась етнографією, досліджувала історичні памʼятки й фольклор Чернігівщини. Була донькою відомого письменника і літературознавця Михайла Могилянського, близького товариша Михайла Коцюбинського. Батько поетки влаштовував вечірні літературні читання, де зустрічалися тодішні поети і прозаїки.
За життя Ладя не встигла видати окремою книжкою свої вірші українською мовою — друком вийшла її російськомовна збірка Два канала. Поетку розстріляли на Донському кладовищі у Москві.
Юрій Липа
(1900–1944)
Народився у сімʼї громадського діяча, письменника і лікаря Івана Липи. Здобувши медичну освіту в Познанському університеті, своє життя повʼязував саме з письменництвом: заснував у Варшаві літературну групу Танк, писав для альманаху Сонцецвіт. Відстоював ідею особливого призначення та самостійності України, про що писав у своїх творах. Під час Другої світової війни на Львівщині працював лікарем у повстанському шпиталі. Був захоплений і закатовний підрозділом НКВС.
Андрій Панів
(1899–1937)
Писав вірші, працював журналістом і перекладачем, а також укладав підручники для найменших учнів середніх шкіл. Одним із перших заселився в будинок Слово в Харкові. Володимир Куліш, син письменника Миколи Куліша, так згадував про поета: “Милий і товариський. Ми, діти, називали його “святим”, бо коли грав у відбиванку, складав молитовно руки і аж тоді відбивав мʼяча”.
Після арешту пережив жорстокі тортури, врешті не витримав і визнав себе винним. Був засуджений до 10 років таборів, але покарання замінили розстрілом.
Сергій Пилипенко
(1891–1934)
Створив і очолював спілку селянських письменників Плуг, яка була найчисленнішим і найвпливовішим літературним обʼєднанням того часу. Писав під промовистими псевдонімами Плугатар, Книгочій і Слухач. У Першу світову війну дослужився з рядового до капітана, був тричі поранений і двічі контужений. У 1932‑1933 роках очолював заснований в Харкові Інститут Тараса Шевченка при Народному комісаріаті освіти, згуртувавши довкола себе прогресивних літераторів, за що був виключений з партії. Розстріляний у Харкові за рішенням судової “трійки”.
Люціана Піонтек
(1899–1937)
Німкеня за походженням, але народжена на Полтавщині, з юності вона писала ліричні вірші. Вийшовши вдруге заміж за письменника й дипломата Івана Кулика, жила разом із ним у 1923‑1927 роках у Канаді. Повернувшись до України, подружжя спочатку оселилося в будинку Слово, потім мешкало в Камʼянці-Подільському і Києві. Після арешту замордований Кулик свідчив, що нібито залучив дружину до шпигунства на користь Англії. Поетку розстріляли за два тижні до страти чоловіка в одній із київських вʼязниць НКВС.
Валерʼян Підмогильний
(1901–1937)
Передусім відомий як видатний прозаїк, він також був блискучим мовознавцем. Разом з Євгеном Плужником підготував два видання словника Фразеологія ділової мови. Працював над сценарієм фільму Коломба за романом Проспера Меріме і переклав українською роман Таïс Анатоля Франса. Письменник прагнув зробити українську літературу популярною в Європі і не раз відвідував Німеччину й Чехословаччину, намагаючись встановити творчі звʼязки. Продовжував писати навіть у засланні на Соловках. Розстріляний у Сандармоху.
Тарас Томенко
сценарист, режисер документального фільму Будинок Слово,
художньої стрічки Будинок Слово: Нескінчений роман та інших картин
Валерʼян Підмогильний, на мою думку, — один з основних прозаїків XX століття в українській літературі.
У 20‑х роках він увійшов у літературу своєю першою збіркою Том Перший [збірка оповідань Твори. Том І] та значним доробком перекладів Анатоля Франса, Еміля Золя та інших. Саме через французьку літературу Підмогильний заглибився в екзистенціалізм.
Роман Місто — один із перших урбаністичних романів в українській літературі. Головний герой Степан Радченко — це суперечливий характер. Приїхавши із села підкорювати місто, він будує свою карʼєру через жінок, переступаючи через їхні долі, і в результаті має внутрішню порожнечу.
Підмогильний показує героя, до якого не звик тогочасний читач. Питання екзистенційного вибору героя, дослідження його внутрішніх механізмів, вплив міста на його становлення — це те, що майстерно досліджує Підмогильний.
Письменник перший говорить про голодомор [1921‑1923 років] у своєму оповіданні Син.
До 1934 року Підмогильний проживав у Харкові у будинку Слово. У 1937‑му був розстріляний в урочищі Сандармох (Росія).
Вбити поетів. Чому 100 років тому в Україні відбувся небувалий мистецький розквіт і навіщо Москва все знищила
Читати статтю
Валерʼян Поліщук
(1897–1937)
Письменник і поет щиро вірив у справедливість комуністичних ідеалів, а серед його книжок є й такі, що прославляють Леніна та радянську дійсність. Попри це, він був фанатом української культури, а також запекло відстоював ідею мистецтва поза часом і простором. Заснував у Харкові модерністську групу Авангард, що оспівувала прогрес і технічну революцію. У 1925‑му Наркомпрос відправив його у відрядження за кордон, звідки він привіз репортажні замальовки про життя в Європі. Був розстріляний у Сандармоху.
Клим Поліщук
(1891–1937)
Народився на Житомирщині, після перемоги більшовиків переїхав до польського Львова, де взяв шлюб із письменницею Галиною Мневською. Галицький період став найбільш плідним у творчому житті письменника. Кілька років потому дружина вмовила його переїхати до радянського Харкова і майже відразу покинула його. Був заарештований у листопаді 1929‑го і засуджений до 10 років увʼязнення. В таборі переписувався з дружиною і передавав деякі рукописи на імʼя доньки, але більшість його нотаток знищена охороною. Розстріляний у Сандармоху.
Євген Плужник
(1898–1936)
Він, чию витончену лірику врешті високо оцінять сучасники Максим Рильський і Микола Бажан, довго не наважувався друкувати свої вірші. Аж поки дружина Галина Коваленко потайки не показала їх літературознавцю Юрію Меженку. І той був вражений майстерністю автора. А Микола Зеров відгукнеться про нього: “Рекомендую Плужника як поета сильного і інтересного”.
За життя склав три збірки, але третю видати вже не зміг — завадив арешт. Туберкульоз, на який поет хворів багато років, без лікування в таборі загострився. “Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру”, — сказав він сусідам по бараку перед смертю.
Ната Жижченко
музикантка, фронтвумен гурту ONUKA,
засновниця мистецького простору Фабрична, 12 (м. Чернігів)
Розстріляне відродження — яскравий спалах у свідомості, потужний пласт, трагічний нерв на максимальній частоті бриніння, якщо можна так сказати. Це про життя і так само про смерть.
Нещодавно ми знімали випуск на Фабричній, 12 із Марʼяном Пирогом, лідером гурту Пиріг і Батіг, якого я дуже поважаю як літературознавця. Йшлося, зокрема, про митців Розстріляного відродження.
І найбільше мене в нашій бесіді вразила історія Євгена Плужника. По-перше, він екзистенціаліст, а екзистенціалізм — це головна форма розуміння мого світосприйняття. По-друге, його форма, короткі вірші, інколи всього чотири рядки, але в них сказано більше, ніж у десятках томів. І ще особливий його останній рядочок, зазвичай скорочений, ніби відбиток слова, який з тобою залишається надовго.
Історія Плужника трагічна: він був відправлений на Соловки, де загинув від туберкульозу в лазареті. Це біль і жах, жахлива доля митця у жахливий час. Він завжди оспівував маленьку людину в цьому несправедливому світі, і мені здається, що його доля в якомусь сенсі і є такою. Маленька людина у великому світі, але в результаті ми цитуємо зараз його рядки, і ця маленька людина стає величчю.
Марʼян Пиріг завершив наш випуск рядками, які колись привели мене до Плужника. Це про все. Настільки глибоко, настільки промовисто, щемко, боляче і круто, що після цього не залишається місця для слів.
...Прийшов до мене чорт о другій ночі
(Звичайний чорт, яким він завше є)
І, в свіжий вірш свої втопивши очі,
Спитав: “Твоє?”
Олексій Савицький
(1896–1937)
Прозаїк і блискучий гуморист із Черкащини, якого друзі-колеги називали Юшею. Автор 12 збірок оповідань і гуморесок. Друкувався в сатиричному журналі Червоний перець, товаришував з іншим гумористом Василем Чечвянським. Також написав низку пʼєс для нового українського театру. Письменника звинуватили в “участі у терористичній організації”. Був розстріляний наступного дня після вироку суду.
Яків Савченко
(1890–1937)
Один із перших літературних символістів в Україні, він писав вірші, критичні статті та публіцистику. Редагував твори інших літераторів у видавництві Струмок у Житомирі, вчителював на Сумщині, а пізніше працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні й на кінофабриці. У той же час викладав на сценарному та режисерському факультетах Київського кіноінституту. Був арештований у своїй квартирі в будинку письменників Роліт. Під час обшуку вилучено листування та книжки.
БЕЗХМАРНІСТЬ: Яків Савченко (стоїть перший праворуч) у колі колег-письменників, 1920-ті роки
Володимир Свідзінський
(1885–1941)
Поет, поліглот, перекладач, дослідник. У молоді роки жив у Камʼянці-Подільському, працював редактором, там же почав друкуватися. Після переїзду до Харкова переклав українською Слово о полку Ігоревім, три комедії Арістофана, твори Адама Міцкевича, Лопе де Вега та інших світових класиків. Енкаведисти заарештували поета під час наступу німців на Харків і етапували разом з іншими політвʼязнями на схід. Але через ризик оточення людей зігнали в покинуту будівлю у селі Непокрите, зачинили і спалили живцем.
Марʼян Пиріг
музикант, засновник і фронтмен гурту Пиріг і Батіг
Дуже влучно творчість Свідзінського описав у своїм есеї Василь Стус. Загалом сама назва сего писання — Зникоме розцвітання особистості — вже озвучує певну втаємниченість і інтимність поета. Невиправний романтик і лірик, наче самої Натури клірик… Власне, він і є тим анахоретом-схимником, за якого згадував Стус.
Мабуть, ця відлюдькуватість Свідзінського і врятувала його від репресій тридцятих, та все ж не змогла вберегти на початку сорокових.
18 жовтня 1941 року він разом з іншими полоненими НКВС був спалений живцем у селищі Непокрите. Разом з рукописами. Винятком стала лише збірка Медобори, котру врятував Олекса Веретенченко [поет, перекладач, журналіст], і згодом, у 1975 році, її надрукували у видавництві Сучасність у Мюнхені.
Михайль Семенко
(1892–1937)
Зачинатель і теоретик українського футуризму, відомий серед сучасників як провокатор і “король епатажу” — якось заради забавки надрукував у журналі некролог про себе. Створював панфутуристичні угруповання і дивував світ: бунтував проти класиків і намагався скинути з пʼєдесталу Тараса Шевченка, а одну зі своїх збірок назвав Кобзар.
У Першу світову служив на Далекому Сході і вже там писав вірші. Працював головним редактором Одеської кінофабрики і був одружений з акторкою Наталією Ужвій.
За поетом прийшли, коли пара давно розійшлася, але того дня Ужвій несподівано навідалася до нього. Є версія, що причиною для арешту став її донос.
Поета розстріляли в підвалах Жовтневого палацу в Києві.
Олександр Соколовський
(1896–1938)
Ще 19‑річним студентом юридичного факультету Київського університету потрапив у заслання через розповсюдження прокламацій проти Першої світової війни. Як колишній есер пережив ще кілька арештів у 1920‑х роках, проте щоразу виходив на волю. Найзначуща робота письменника — історичний роман Богун, уперше надрукований у 1931 році, він відразу став обʼєктом для критики як “антирадянський”. У 1957‑му твір спочатку перевидали у Мюнхені, а в 1964‑му — і в Україні.
Олександр Сорока
(1901–1941)
Почав писати вірші під псевдонімами Тимко, Гаркуша, Акорос, коли вчителював у селі Хотів під Києвом. Працював у видавництві Радянська школа, редагував журнал Друг дітей. Перекладав з вірменської, білоруської, калмицької, грузинської. У липні 1941‑го евакуювався до Харкова, де його заарештували. Разом із Володимиром Свідзінським й іншими літераторами був етапований на схід; як і решта, мав згоріти в замкненому сараї. Проте, за деякими свідченнями, зміг вирватися з палаючої будівлі й пробігти близько 2 км — його наздогнали й застрелили.
Олекса Слісаренко
(1891–1937)
Агроном за освітою, він за життя видав понад 20 книжок повістей і романів кримінально-пригодницького жанру — його навіть порівнювали з О. Генрі. Також писав вірші й оповідання для дітей. Працюючи редактором видавничого відділу Книгоспілки, публічно посварився з Максимом Горьким, що назвав українську мову “наріччям”. Письменник у відповідь звинуватив росіянина у великодержавному шовінізмі. Був заарештований у 1934‑му у будинку Слово і за три роки розстріляний в Сандармоху.
Людмила Старицька–Черняхівська
(1868–1941)
Походила з родини українських інтелігентів: була донькою письменника Михайла Старицького і племінницею композитора Миколи Лисенка. За Директорії долучилася до розвитку жіночого руху і стала співзасновницею Союзу українок. Написала близько 20 пʼєс, переклала лібрето до класичних опер. Була заарештована НКВС разом із сестрою 20 липня 1941 року, коли під Києвом тривали бої з німцями. Письменниця померла у телячому вагоні під час етапування до Казахстану.
Віталій Сніжний
(1898–1937)
Поет родом із донецького села Сніжне, звідки й узяв псевдонім. Навчався у Хабаровську та Ленінграді, а здобувши вищу педагогічну освіту, повернувся до України. У 1930 році офіційно змінив своє імʼя і отримав нові документи. Викладав літературу у педагогічному технікумі на Чернігівщині, багато друкувався. За спогадами сучасників, поет жалівся, що “при радянській владі письменникам нема життя”.
Дмитро Тась
(1901–1938)
Цей поет-неосимволіст і прозаїк був сином письменника Михайла Могилянського і братом поетеси Ладі Могилянської — вони були репресовані, тому й Дмитро Тась потрапив під репресії. Був популярним літератором, друкував вірші й оповідання в журналах і літературних газетах. Підготував збірку віршів Чорний парус, яка так і не побачила світ через його арешт і страту.
ПОКИ ЩЕ ДРУЗІ: Дмитро Тась (перший ліворуч), Ярослав Вітошинський, Максим Рильський, Валер’ян Михальчук. Київ, 1929 рік
Павло Филипович
(1891–1937)
Університетський професор Павло Филипович був занурений у літературні дослідження творів великих попередників і власні вірші: сьогодні його називають вченим європейського рівня і фундатором сучасного шевченкознавства. До того ж він перекладав класичну французьку літературу, а від політики і більшовицьких ідей був надзвичайно далекий.
Коли професора забрали спецслужбовці НКВС, його дружина-скульпторка збожеволіла. Утім це не врятувало її від увʼязнення через рік після чоловіка.
Борис Тенета
(1903–1935)
Син священника став відомим поетом, також він писав повісті й романи. На початку масових арештів літераторів написав звернення до диктатора Йосипа Сталіна та письменника Максима Горького. У ньому Тенета вимагав втрутитись у ситуацію та звільнити його друзів Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника та інших. Але цим листом лише підписав вирок самому собі — письменника заарештували й стратили. Є версія, що Тенета скоїв самогубство у Лук’янівській тюрмі після тортур.
Микола Хвильовий
(1893–1933)
Дворянський син, потрапивши в окопи Першої світової, перетворився на більшовика, що не завадило йому стати культовим поетом і прозаїком у своєму поколінні. Творами Хвильового, зокрема новелою Я (Романтика), повістю Санаторійна зона та іншими, зачитуються сучасні українці.
Однак яскравий, із проукраїнськими ідеями літератор не міг подобатися радянській владі. Його цькують за “надто вільні” думки, а після виходу памфлету із закликом Геть від Москви!, примушують публічно каятися.
У 1933‑му Хвильовий їде на Полтавщину і на власні очі бачить, що відбувається в українських селах під час Голодомору. У розпачі повертається в Харків і дізнається новини — про перші арешти українських літераторів через їхні переконання. Поет у розпачі приймає рішення — застрелитися.
Дмитро Фальківський
(1898–1934)
Поет-неосимволіст у часи УНР став ідейним більшовиком, був у підпіллі, а потім записався до Червоної армії і до 1923 року навіть служив у її каральних підрозділах. Свої почуття у той час на рівні з лірикою згодом виклав у поезії, що вражає досі. Попри причетність до органів у минулому, сталінський режим ставився до Фальківського недовірливо і вважав його творчість шкідливою. Письменника заарештували разом з іншими митцями за звинуваченням у замаху на Сергія Кірова та розстріляли. До останнього він вірив у щасливе радянське майбутнє.
МиколаЧернявський
(1867–1938)
Народився на Донеччині, неподалік Бахмуту, а коли виріс і вивчився, одночасно із педагогічною практикою почав писати сонети. Чернявський вітав Жовтневий переворот і перші кроки радянської влади, утім, коли почалися репресії, це стало найгіршим періодом його життя. Врешті прийшли й за ним: донецького поета розстріляли опівночі в ніч з 19 на 20 січня 1938 року.
ЖИВИЙ КЛАСИК: Микола Чернявський (перший ліворуч) з Михайлом Коцюбинським. Чернігів, 1903 рік
ВеронікаЧерняхівська
(1900–1938)
Майбутня поетка народилася в родині, де майже всі були літераторами або обожнювали літературу, а коли вона була малою, в гості до батьків приходили Леся Українка й Микола Лисенко. Що й казати, Михайло Старицький був її рідним дідом. Щаслива юність закінчилася у 1917‑му, коли її коханий загинув на фронті. А далі було життя, наповнене віршами, — вона стала популярною авторкою тонкої лірики.
Уже в казематах НКВС перед стратою Черняхівська збожеволіла, за свідченнями — через тортури і зґвалтування.
Лариса Денисенко
письменниця, правозахисниця,
співзасновниця Асоціації жінок-юристок України ЮрФем
Ви чуєте, милий: встає із могили
Прозоро-примарне.
Примарнії крила всі мрії повили.
Нам тихо. Нам гарно.
Ви чуєте, милий: лютує безсило
Зловісна безодня,
Шле з дна чорні хвилі. Одна я
та сміла. Я з вами сьогодні.
Так міг би починатися вірш нареченої нашого воєнного часу. Але це звучить зухвало передчасно вбитий поетичний голос Вероніки Черняхівської, киянки, інтелектуалки, що вчилася на юристку, здобула вищу економічну освіту, володіла пʼятьма мовами, належала до європейської культурної цивілізації.
Її увʼязнювали двічі і врешті за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини в 1938 році розстріляли.
Вона могла залишитися за кордоном, могла забути родину, перше кохання, Батьківщину і, передовсім, саму себе. Але це означало зректися діда, Михайла Старицького, її культурних основ: Миколи Лисенка, Лесі Українки, Михайла Грушевського. Чого вона допустити не могла, як і ми не можемо зректися її сміливості, жертовності, памʼяті.
Василь Чечвянський
(1888–1937)
Молодшим братом Василя Чечвянського був Остап Вишня. Чи міг він собі дозволити жартувати гірше, ніж молодший брат? І він жартував усе життя, майстерно і легко. Повернувшись з Першої світової, працював у пресі, а згодом редагував журнал Червоний перець, сам писав гуморески і комедійні пʼєси. Дотепний гумор любили, Чечвянський був популярний. А у 1937‑му за ним прийшли.
Віталій Чигирин
(1908–1937)
У велику літературу увійшов 20‑річним — його сильну прозу швидко помітили інші письменники, прийняли до свого кола. У літературному середовищі Віталій Чигирин швидко зростає, його повісті й оповідання стають дедалі досконалішими.
Самогубство Миколи Хвильового та репресії проти інших письменників він сприймає як особисті трагедії. У 1937-му розстрілюють і його.
Письменницьку делегацію не можна везти до Москви у формі серійності, […] як голубів на виставку
Валер’ян Поліщук у листі до вищого керівництва УРСР, 1929 рік
Юліян Шпол
(1895–1937)
Михайло Яловий, що писав під псевдонімом Юліян Шпол, перепробував у літературі всі жанри — від поезії до кіносценаріїв, і в усьому був успішний, а його роман Золоті лисенята ще за життя письменника мав кілька перевидань.
Сам він жив не тільки літературою, а й революцією. Спочатку активний есер і боротьбист, у 1920-му він вступає у ВКП(б) і тут стає помітною особою. Утім, захоплений літературою, згодом іде з політики, а активність проявляє в письменницьких організаціях і власних творах. У 1933‑му його “як контрреволюціонера” виключили з компартії і незабаром заарештували. Уже в таборах Шпол дістав другий вирок — розстріл.
Василь Яблуненко
(1897–1937)
16‑річним він пройшов вишкіл січових стрільців і воював у Першу світову в лавах австрійської армії. Цей досвід зробив з нього громадянина, пацифіста і письменника — значна частина творів Яблуненка про війну. Ще одне його літературне захоплення — твори для дітей. І як кожен справжній поет, він не зрадив любовній ліриці.
Арештований серед перших, ще у 1933‑му, у 1937‑му розстріляний.
Ґео Шкурупій
(1903–1937)
Син залізничника і вчительки називав себе просто — Король Футуропрерій, бо в юності захопився поезією і вважав себе футуристом. Згодом захоплення минуло, у його віршах оселився романтизм, спочатку вірші були оптимістичними й ліричними, а з часом — трагічними.
Ґео Шкурупія заарештували у 1934‑му за націоналізм і присудили 10 років таборів. А через три роки справу передивилися і поета розстріляли.
Артем Пивоваров
співак, музикант
Мені загалом дуже імпонує творчість письменників доби Розстріляного відродження, зокрема Ґео Шкурупій є одним із моїх найулюбленіших поетів.
Він був новатором, бунтарем, любив експериментувати, це простежувалося в усьому: від його імені до обкладинок збірок віршів. Творчість Шкурупія надихає, вона нетривіальна і, як на мене, обділена увагою. Це одна з причин, чому я розглянув його поезію через призму музики у своєму культурному проєкті Твої вірші, мої ноти. Так зʼявилися пісні Радісно і Барабан.
За 34 роки свого життя Шкурупій встиг зробити значний внесок у розвиток української літератури, але міг зробити значно більше, якби не був знищений радянською владою. Його вбивство було злочином проти української культури, що завжди перебувала під загрозою і потребує підтримки зараз.
ПО ДРУЖБІ: Ґео Шкурупій відчиняє двері Михайлю Семенку та Олексі Влизьку, Шкурупій — редактор видавництва ВУФКУ, Шкурупій з колегами на роздоріжжі (вгорі). Шаржі Володимира Дубінського та Казимира Агніт-Следзевського
Володимир Ярошенко
(1898–1937)
Він закінчив тільки сільську школу, але став одним із найкращих українських поетів-символістів свого часу. Його пʼєсу на сцені легендарного Березолю ставив сам Лесь Курбас, і вона йшла з аншлагами.
Після першого арешту 26 лютого 1933‑го його звільнили, а вдруге заарештували у 1936‑му.
МАЄ СЛОВО: Юліян Шпол вітає делегатів з’їзду літспілки Плуг від імені ВАПЛІТЕ, 1926 рік
ПОТЯГ ДО ЧИТАННЯ: Книжкові лотереї у Харкові проходили просто неба і збирали чимало читаючої публіки, 1929 рік
ХУДОЖНИКИ
Володимир Гагенмейстер
(1887–1938)
Родина Володимира Гагенмейстера мала свій герб, бо батько походив із балтійських дворян. І хоч народився майбутній художник у Росії, у Виборгу, а навчався в Петербурзі, але став справжнім українським митцем, бо після першої ж поїздки в Україну захопився народним мистецтвом Поділля й Полтавщини.
Згодом він не лише створював власні роботи, а й викладав у Харкові і Камʼянці-Подільському, завідував художньо-промисловою школою. Саме за це і був позбавлений життя із звинуваченням у “надмірній популяризації українського мистецтва”.
Іван Падалка
(1894–1937)
Походив із давнього козацького роду, потрапив навчатися до Михайла Бойчука. Викладав графіку й історію мистецтва у Харківському художньому інституті, ілюстрував книжки українських і європейських письменників, брав участь у Венеційській бієнале. У 1920‑х його ім’я внесли до сотні найкращих художників Європи ХХ ст. Був репресований разом з іншими бойчукістами.
Іван Липківський
(1892–1937)
Народженого у родині священників, його готували до духовної карʼєри. Але Іван Липківський мав хист художника, а коли вступив до Київської художньої академії, то потрапив у клас Михайла Бойчука. Великий, але вкрай вимогливий майстер мав значний вплив на талановитого юнака, якого взявся навчати сім років за умови, що той за цей час не одружуватиметься. За означені сім років Липківський сформувався як художник, а потім взяв шлюб зі своєю двоюрідною сестрою-піаністкою.
Рідні шлюб не схвалили, утім подружжя було щасливе, аж поки за Липківським не прийшли. Страшні катування змусили його визнати свою провину і оговорити всіх бойчукістів. За рік було заарештовано його дружину.
Софія Налепинська–Бойчук
(1884–1937)
Зовсім юною польська панянка Софія приїхала в Париж вивчати мистецтво — і познайомилася з молодим українським художником Михайлом Бойчуком. Вони одружилися, бо обидва найбільше у світі любили одне одного і образотворче мистецтво. Цей союз двох непересічних особистостей, наділених значними талантами, був непростим, але щасливим. Софія Налепинська-Бойчук аж ніяк не ховалася в тіні чоловіка, а стала відомою майстринею з графіки, визнаною в мистецьких столицях Європи.
Утім, із своїх закордонних мандрів пара завжди поверталася в Україну, де жила й працювала. У 1930‑х почалася темна смуга для Бойчука і його оточення: художників цькували. Потім пішли арешти, спочатку взяли чоловіка, а потім Софію. Після жорстоких допитів її розстріляли.
У кожному українцеві сидить прихований націоналіст
Лазар Каганович, перший секретар ЦК КП(б)У в 1925‑1928 роках
Василь Седляр
(1899–1937)
Митець-монументаліст, графік і художній критик, належав до творчої групи бойчукістів. Був одним із засновників і теоретиком Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), очолював Технологічний інститут кераміки та скла в Межигір’ї й викладав у Київському художньому інституті. Створив ілюстрації до книжок Івана Франка та Андрія Головка, а також до Кобзаря, за що, як стверджують мистецтвознавці, і був розстріляний.
Микола Івасюк
(1865–1937)
Синові буковинського різьбяра пощастило: здобув непогану середню освіту і дивом вступив до Віденської академії мистецтв. Тут познайомився з найкращими зразками світового мистецтва і його видатними представниками. По закінченні академії переїжджає до Мюнхену, закохується в гарненьку німкеню і з нею одружується. Тут же починає писати великий батальний твір Вʼїзд Богдана Хмельницького до Києва, над яким працював 38 років.
Потім було чимало інших робіт, непростий переїзд разом із сімʼєю до України, врешті життя у Києві і завершення картини його життя. А через три роки 70‑річного майстра як німецького агента розстріляли.
Михайло Бойчук
(1882–1937)
У 26 років цей селянський син потрапив у Париж, і глибоке вивчення надбань європейського мистецтва, повага до власної культури та неабиякий талант зробили з нього одного з найкращих художників світу. Монументаліст-новатор працював не тільки на себе: він повернувся на батьківщину й створив могутню художню школу — яскраві Іван Падалка і Василь Седляр є його учнями.
Бойчукісти творили своє монументальне мистецтво щедро — розписували церкви, навчальні заклади, створювали театральні декорації і велетенські панно для радянських свят. Однак їхні стиль і свобода виходили за межі режиму, що набирав обертів у СРСР. Врешті Михайла Бойчука розстріляли разом з учнями і дружиною.
Павло Гудімов
артменеджер, музикант, засновник галереї Я Галерея
Пошук власної національної мови в добу першого авангарду став принциповим питанням для Михайла Бойчука і групи художників, яких сьогодні називаємо бойчукістами. Казимир Малевич ішов від архітектури, абстракції й супрематизму. Бойчук — від народного мистецтва, впливу Візантії та іконографії.
Навчаючись у європейських мистецьких академіях Кракова, Відня, Мюнхену та Парижу, він ще більше відчував: своє — найцінніше. Однодумці зʼявилися швидко. Основу діяльності групи становили саме монументальні розписи і твори.
Хоча творчість художників не йшла всупереч радянській ідеології, а навіть була натхненна молодими “совєтами”, автори впали в неласку. Через сфабриковані звинувачення у шпигунстві й антирадянській діяльності Михайло Бойчук, його дружина Софія Налепинська-Бойчук та колеги були заарештовані й пізніше страчені 1937 року. Довгі роки про бойчукістів не можна було згадувати. Художники, яким пощастило пережити час репресій, повернули нам памʼять про це безмежно важливе культурне явище. На жаль, майже всі монументальні розписи було знищено.
Значну роботу провела група спеціалістів із Мистецького арсеналу, де в 2017‑2018 роках відбулася масштабна виставка Бойчукізм. Проєкт Великого стилю.
Олеся Островська-Люта
директорка Мистецького арсеналу
Михайло Бойчук належав до найоригінальніших митців свого часу. А з перспективи нашого часу він здається навіть цікавішим і сміливішим, ніж найбільш визнані творці “високого” авангарду. Це була доба заперечення традиції, розриву з попередниками. Десь у цей час поет-футурист Михайль Семенко проголошує: “Я палю свій Кобзар!”, а художник Казимир Малевич малює чорний квадрат, що позначає кінець живопису.
Бойчук також висуває свій проєкт трансформації світу, однак для цього звертається до візантійської, домодерної, спадщини та раннього Ренесансу. Він прагне створити великий стиль, який охопить усі види мистецтв, а сам його живопис — монументальний та грандіозний. Він нагадує розпис соборів і князівських палат, але його зміст сучасний, часто політичний. Навіть фарби, якими користується Бойчук, саме такі — стародавні.
У паризькій майстерні Бойчука їх роблять вручну з природних матеріалів — жовтків, рослинних соків, — відмовляючись від сучасної олійної фарби. Винахід Ренесансу — картина як вікно в реальність — для Михайла Бойчука має допоміжне значення. Саме тому збереглося так мало його творів. Численні розписи в громадських будівлях було просто знищено після арешту художника.
Бойчук і художники його кола могли б залишатися у своєму гуртку, в Парижі, де про його творчість писав Гійом Аполлінер, а сам він виставлявся у Салоні незалежних. Однак він вважав, що автентична мистецька дія можлива у звʼязку з власним культурним корінням. Це було рішення як шляхетне, так і фатальне. Зі згортанням українізації художника було вбито, а його проєкт великого стилю забуто на довгі десятиліття.
Зухвалість поетів і белькотання Сталіна. Чим вразили кривавого вождя українські письменники, які відверто дискутували з ним у лютому 1929-го
Читати статтю
